Коли я був дитиною, наше подвір’я здавалося окремою країною зі своїми законами, валютами (кульбабки, камінці й кришечки від пляшок) та серйозними дипломатичними конфліктами через гойдалки. Дорослі називали це “діти граються”, але насправді це була складна система управління територією.
Одного разу ми вирішили відкрити власний “бізнес”. Продавали сусідам “чарівні камінці на удачу”. Камінці брали під під’їздом, ретельно їх обирали і пояснювали, що кожен має свою “енергетику”. Один друг серйозно заявив, що якщо потримати камінь у руці три секунди, то завтра отримаєш п’ятірку в школі. І найцікавіше — нам вірили. Одна бабуся купила одразу три камінці і сказала, що “на всякий випадок, бо життя складне”.
Паралельно у нас був “штаб” у кущах. Це була священна територія, куди не можна було заходити без дозволу ради двору. Там стояла коробка з-під взуття, кілька палок і дуже серйозні обговорення: хто сьогодні головний, хто порушив правила і хто винен у зникненні цукерок. Рішення приймалися голосно, емоційно і зазвичай змінювалися через 10 хвилин, бо хтось згадував нові “докази”.
Найсерйознішою операцією були “розвідники”. Ми вважали, що вміємо ховатися ідеально. Я якось сховався настільки добре, що мене не могли знайти, поки мені самому не стало нудно і я не вийшов. Після цього мене призначили “спецагентом”, бо я “витримав випробування тишею”.
Ще була історія з велосипедом. Я був упевнений, що їжджу майже професійно. Насправді це виглядало як кілька секунд впевненості, потім паніка і обов’язкове знайомство з кущем, який чомусь завжди стояв не там, де треба. Кущ, до речі, вигравав у мене щоразу.
Зараз здається дивним, як із простого подвір’я ми створювали цілий всесвіт із правилами, законами і пригодами. Але тоді це було максимально серйозно. І, мабуть, найсмішніше в усьому цьому те, що ми щиро вважали себе дорослими й дуже відповідальними людьми.
