У старому одеському будинку ліфт працював за власним графіком: іноді їздив, іноді “роздумував про сенс існування”.
Якось мешканець дев’ятого поверху зустрічає сусіда:
— Ви що, досі пішки?
— А я тепер спортсмен, — спокійно відповідає той. — У мене абонемент у “Вертикальний фітнес”.
— Це як?
— Дев’ять поверхів щодня. Без тренера, без музики, але з внутрішніми прокльонами.
Сусідка з третього поверху підключається:
— А я взагалі вважаю, що ліфт — це пастка для ледачих. Я за здоровий спосіб життя!
І показує пакет із продуктами на десять кілограмів.
— І давно ви за здоровий спосіб життя?
— З того моменту, як ліфт востаннє працював стабільно… це було при попередньому мерові, здається.
Увечері всі мешканці збираються біля під’їзду, дивляться на ліфт і обговорюють його як живу істоту:
— Сьогодні він думає працювати?
— Не знаю, але він підозріло мовчить.
— Це поганий знак.
І всі дружно йдуть пішки, як завжди, з відчуттям, що спорт у них — це не вибір, а стиль життя, подарований Одесою.
